Група “Мед”

Група “Мед”
Створена у квітні 2002 року Президентом МГО “Львівський рок-клуб “Фіра” Юрком Перетятком. Основна концепція колективу - україномовний хард-рок та блюз, а її витоки - у творчості відомих у кінці 80-тих груп “КооП” та “Воля”. За короткий час свого існування група здобула кілька перемог на музичних фестивалях та підготувала перший альбом.

Склад учасників: Перетятко Юрій (продюсер, автор текстів), Мороко Олександр (соло-гітарист, брав участь у проектах “Воля”, “Пліч-о-пліч”, “Плач Єремії”, “+GG+”), Чуб Юрій (бас-гітарист, був учасником груп “КооП”, “999”, “Рудольф Дизель”, “Red Faces” і в їхньому складі лауреатом та переможцем багатьох музичних фестивалів та конкурсів), Едуард Чайковський (барабанщик, має досвід виступів із групами “Jeff”, “Parabelum”, “Танцюючи у вогні”),Попатенко Іван (вокал, брав участь у діяльності груп “Jeff”, “Mad Betchaz”) та Мельник Ярослав (клавішні).

• Презентація несподіваної книги спогадів
“Львів понад усе”(а також різні ностальгійні сентименти)
Кожен хворіє на свою ностальгію, хоча здебільшого це - ностальгія за втраченою (зів’ялою, розтриньканою, пропитою і т. д.) молодістю... Затерта формула “От коли я був молодим...” (із внадмір гіперболізованою кінцівкою) найчастіше призводить до комплексу передчасного старіння і усього із ним пов’язаного (зморшок, сивини, окулярів), і також (і що найприкріше для молодого покоління) - до несправедливої критики нових часів, звинувачень у масовій деградації, марґінальності, несмаку тощо. Втім, кожне покоління має егоїстичне (і навіть егоцентричне) право виокремлювати своє ексклюзивну молодість, ставити її у приклад сучасному “шмаркатому” молоднякові, зітхати над подертими чорно-білими світлинами та засушеними крихкими і жовтими від часу пелюстками, витягати старі (колись супермодні) панчохи чи бережно складену камізельку із шухляди, навіть приміряти їх час від часу (Господи, та я ж у неї колись влазила!), ще раз зітхати над міні чи максі, віддавати їх доні чи внучці, бо, бачте, ретро - в моді... Та яке там ретро!? Той час - універсальний, неповторний, найкращий, найрозумніший, най... най... най... “Ну, і нехай, - забринить кільчиком у носі молодняк, який через кілька десятків років співатиме тої самої”. Отака банальна життєва круговерть.
Час 70-их років, детально описаний і профільтрований крізь призму хіпівського тогочасся фронтмена легендарної львівської рок-групи “Супер Вуйки” Ілька Лемка, не претендує на ексклюзивність. Цього, власне, не хотів сам автор книги “Львів понад усе”. Тож, це просто спроба, не рухаючи непробивної шкаралупи часу, посмакувати жовтком всередині... якщо там жовток, а може, - два, а може, - приспаний зародок якогось динозавра...
“Ця книга про місто, в якому ми живемо, про місто, яке завжди було найцивілізованішим європейським містом в Україні, а деколи навіть крокувало попереду Європи. На думку автора, все НАЙперше, НАЙкраще, НАЙбільше, Найпередовіше, що було написано, винайдено, засновано, - все це могло бути зробленим тільки у Львові. Книга Ілька Лемка є НАЙпершим виданням, яке охоплює історію нашого міста другої половини ХХ ст. А ще це книга про епоху, надзвичайно бурхливу і надзвичайно цікаву, епоху боротьби за право вільно дихати, думати, жити і виражати свої почуття, епоху, коли опальна рок-музика поряд із українською національною ідеєю були дієвими чинниками у боротьбі проти тоталітарного режиму”.
Отож, уся ця подія, пов’язана із презентацією книги, проходила у два етапи (щоб не мало):прес-конференція 14 травня у “Дзизі”, на яку прийшло неймовірно багато журналістів (про вміло використану приманку для яких - згодом), та святкова музична забава того ж вечора у клубі-кафе “Лялька”. Звісно, конференція не обійшлася без подарункових примірників видавництва “Піраміда”, запитань, телекамер та диктофонів, а рок-н-рольна вечірка - без живого звуку (групи “Мед”), знову ж таки камер, диктофонів, фотоапаратів, численних сюрпризів, несподіванок, правдоподібних Брежнєвих, костюмів і т. д.
Під час першої офіційної частини, з’ясувалося, що епатажний Лемко - жива людина, яку можна навіть помацати. Мало того, що він у житті - абсолютна протилежність тої харизми, яка довкола нього створилася! Скромний. Тихий. Спокійний. “Такий позитивний, що аж противно, - зауважила одна журналістка”. І це - лідер неформальної тусовки, що наробила стільки галасу в радянські часи!!! Коли молодь сканувала: “Нам хліба не треба ми “Вуйками” ситі!” Отже, цей весь “хліб насущний” епохи розжовує Лемко на сторінках своєї книги, жанр якої визначає як “історія на хлопський розум”. Хочете - хавайте! Але малими порціями, бо від того надміру інфо можна й вдавитися...

Розмова із Ільком Лемком вже на вечірці “Гіпі виходять із підпілля”.
Що, ностальгія хапає?Так... Що собі згадую... Маю зараз таку ностальгію (коли заламували руки), тактильну, кінестетичну... Так, як мене не раз колись заламували. Пройшло багато часу... Це - зайва нагода відчути себе молодим. Тоді, звісно, я міг розкидати хлопців, але (певним чином як мазохісту) мені було це приємно... Кожне покоління претендує на якусь ексклюзивність. Я не буду відстоювати думку, що моє покоління було якимсь ексклюзивним. Кожна молодь в будь-яку епоху є продвинутою, просунутою, афіґєнною, і хіповою, і будь-якою... Але все-таки тамті роки були цікаві тим, що була заборона на всілякі вільнодумства. І оцей протестний елемент, елемент забороненого саме підсилював захоплення тим, що було заборонено. Цей заборонений плід був солодким, і коли ми його споживали, то отримували дуже великий кайф. Зараз молодь має набагато більше якихось шляхів до самоутвердження...
То зараз молодь більш лояльна?
Не думаю. Зараз теж дуже багато неформальних тусовок, які себе протиставляють суспільству чи з певним його елементом. Є речі, яких раніше не було: наприклад, гопи ворогують із реперами. Тобто окрім влади є отакі протистояння... напівкримінальних елементів.

Що є для Вас ця книга: мемуари, крок назд-вперед, згаяна уймища часу?
Книга? Ні, на неї пішло не уйма часу. Між днем, коли я задумав писати цю книгу, і днем, коли видавництво погодилося її надрукувати, пройшло два тижні. Так що це був вилив почуттів, спогадів, хоча деякі намітки вже були до того.
Поштовх?
Я навіть не можу пояснити. Чесно кажучи, я навіть до кінця не був впевнений, що ця книга взагалі може вийти, я її нікому не пропонував, не пробивав, я не обходив і не оббивав порогів, не грюкав у двері... Все вийшло само собою. Випадково. Мені у літературній агенції “Піраміда” сказали: “Знаєш, це може піти”. Я собі думав, що то стьоб... А воно пішло.
Якої долі побажали би Ви своїй книзі?
Взагалі-то, це теж річ дуже банальна, вона до мене дійшла недавно, мабуть, всі, хто щось писав, так говорили: я би хотів відчути контакт, незримий, із тими читачами. Я от так колись отримав справжній людяний контакт із тими письменниками, яких я не знав, які померли задовго до мого народження. Хотілося би хоч у якійсь мірі відчути такий контакт із людьми, яким це буде цікаво та корисно.
Чому “Львів понад усе”?
Там, у книзі, в кінці, є такий розділ “Книга рекордів Львова”. Ми забуваємо, чим є наше місто. Нам притаманна така меншовартість. Ми - провінційне місто. А до речі, за часів Австрійської імперії Львів був третім містом в імперії після Відня та Праги. За часів польської держави Львів був третім містом після Варшави і Лодзя. А зараз Львів... за населенням - на сьомому-восьмому місці в Україні, а окрім свого архітектурно-культурного значення воно ніби... провінція. Настав час заявити про себе! Я вірю, що невдовзі ми будемо тим, ким були раніше.
Ви - корінний львів’янин?
Безумовно, але взагалі-то, вважається, корінний - у третьому поколінні, я - тільки у другому. Це теж дуже цікаве питання, яким я спеціально цікавився. Практично, у Львові немає людей, дід і баба яких би народилися у Львові. Таких є одиниці. Але тут вже йдеться саме про духовний рівень... Щоправда, мені часом соромно розчулюватися (наче слізна дівиця): мені хочеться погладити бруківку, обійняти стіну... Я думаю собі: чувак, ти вже крейзанувся!
Чи можна назвати Вас крейзанутим?
Напевно, що ні. А тоді? Ні, всі, хто мене добре знають і пам’ятають із тих часів, схильні вважати мене людиною виваженою і не дуже творчою. Ніхто не вірив, що я можу написати книгу. Навіть якщо я був музикантом, я не був людиною творчою у повному розумінні цього слова.
Яка тодішня божевільна мрія здійснилася зараз?
Ви знаєте, щось таке є, але що саме, не можу сказати... Може, це теж банально звучить, але факт: незалежна Україна. Тоді більш ймовірним вважалося те, що Марс впаде на Землю... Багато ще мрій... Що можна не підпільно грати рок-музику. Тоді ми постійно шифрувалися, маскувалися під різні радянські групи (“Ритми Карпат”). Коли ми починали грати, на другій пісні нас вирубали... тобто нам вирубали струм. Зараз цю музику можна грати будь-де.
Чому книгу символічно не було представлено до Дня Львова?
Так вже стихійно сталося, окрім того Славік Вакарчук, який написав передмову до книги, має сьогодні День народження і обіцяв приїхати...
Чому передмова - Вакарчука?
Це теж стихійно. Славко часто буває у нас на студії. Хтось (знову ж таки - не я!) дав йому почитати, він спочатку думав, що то знову якась туфта... а потім йому сподобалося. Я собі поміркував, що можна буде трошки його “подоїти”... Він, щоправда, довго віднікувався від передмови, довго потім її писав, я йому довго дзвонив... Відгуки писали також Руслана, Чорновіл (це було для мене справжнім подарунком, я навіть не сподівався, це - велика честь).
Обіцянка появи Славіка на прес-конференції, який так і не завітав до “Дзиґи”, - це гарний PR-хід, чи не так?
Ну, не знаю. Ми не обіцяли...
Що би Ви побажали львів’янам і місту взагалі, місту, бруківку якого Ви би хотіли гладити?
Хочу побажати місту, щоб Львів повернув свою колишню славу, щоб коли звучала сама тільки назва міста, львів’яни вставали. (Дуже замріяно. - Авт.)
А забава кипіла. Звідкіль взялося стільки хіпі - не знаю. Костюмів - зрозуміло, бо тоді вхід - на “халяву”... Між іншим, одна львівська перекладачка, вбрана “на всі сто” у той час (можливо, навіть косметикою тією користувалася), прикро зауважила, що, певно, вона одна так сильно перейнялася тою вечіркою... Нехай собі заспокоїться, бо вона така була не одна. Зрештою, все це скидалося на подорож машиною часу в минуле, і комусь там було неймовірно затишно, комусь - затісно чи завільно, а комусь, може, і муляло... Група “Мед” підсолоджувала атмосферу музикою, і - жодної ложки дьогтю гурманам старих-добрих часів старого-доброго Львова...

Розмова із Юрієм Перетятком.
Якої Ви думки про книгу? Чи правдиво відображено дух часу Вашого покоління?
Я цієї книги ще не читав і не бачив, як і більшість тут присутніх. А щодо того часу, то моє покоління із того вийшло, але дуже добре постраждало. Про це мало знає молоде покоління, але тим не менше Лемко був дуже сильно причетний в опозиційному плані свого часу. Однак про нас трошки забули... Тепер слухають панк, хеві-метал, невідомо що... Сталося так, що вирішили згадати про нас, гадаю, ніхто не пожалкує.
Чим відрізняються сучасні хіпі від тодішніх, на Ваш погляд?
Я належу саме до тих людей, які скептично ставляться до усяких рухів, я не був ніколи хіпі, як усі мої колеги, але різниця між тими рухами (чи це були металісти, чи панки) і теперішніми - очевидна. Тоді це була ідеологія для людей, це було протистояння системі, а на сьогодні це просто атрибутика, візуальні речі, без жодних ідеологій поза тим. Справа в тому, що я є президентом Львівського рок-клубу “Фіра” і працюю безпосередньо із тим контингентом і поколінням. Впритул. Можна сказати навіть ще ближче. Сумно. Незважаючи на те, що це молоді люди, їм немає із чим боротись, кому що доводити, і ці всі атрибутивні речі - розмиті. Колись хіпі - це був той, кого кидали в КПЗ, на кого одягали наручники. Сьогодні це той, у кого кульчик у вусі, шкіряні джинси... Зрештою, маємо те, що маємо...
Ви прдюсуєте групу...
...“Мед”. Так, це проект, який мені не вдалося реалізувати до початку 90-тих років, а коли минуло вже 15 років у ньому (про це ще рано говорити) виникла потреба. Тобто це хард-рок, мелодійна музика 80-тих. Поки що наші виступи були локальні. Хоча це також локальна вечірка, але вечірка на іншій території. Умовно кажучи так...